неділя, 3 травня 2015 р.

Душебо Є. Костянтиніський ліцей із загальноосвітньою школою І-ІІ ступенів Костянтинівської міської ради

Душебо Єлизавета
Костянтинівський ліцей із
загальноосвітньою школою I-II ступенів

ЩОДЕННИК ПАНАСЮКА  А.С. ЯК ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОВСЯКДЕННОГО БУТТЯ У НІМЕЧЧИНІ УКРАЇНСЬКИХ ОСТАРБАЙТЕРІВ

 Історія тоталітарних держав 20 століття та притаманного цим політичним системам явища «новітнього рабства» - позаекономічного примусу до праці мільйонів людей – стала важливим напрямом  сучасних гуманітарних студій, у тому числі , з використанням свідчень очевидців.   Тому висвітлення сторінок Другої світової війни, однієї з найжорстокіших та найнелюдяніших, не може бути повним, якщо при її вивченні буде пропущена тема використання українських робітників Третього рейху – остарбайтерів .
Політизація примусової праці в повоєнній Європі та Радянському Союзі не сприяли  об’єктивному вивченню означеної проблеми й лише припинення «холодної війни» дало свободу для наукових пошуків. У сучасній українській історіографії досить повно розкриті питання життя та праці остарбайтерів. Однією   з перших на пострадянському просторі стала монографія П.Поляна [ 7,С.143], в якій зроблено спробу  висвітлити аспекти буденного життя примусових робітників, на цій проблемі зосередили увагу А. Меляков [5,С.134], Т.Пастушенко [6,С.162]. Дискримінаційні умови життя подолян в Німеччині висвітленні у монографії С.Гальчака [2,С.86]. В комплексі різних категорій трудових ресурсів розглянув українських робітників О.Потильчак [8,С.59]. На основі спогадів колишніх остарбайтерів займається вивченням феномена історичної пам’яті Г.Грінченко [3,С.222].
Однак це нітрохи не зменшує її актуальності, і  об'єктивне вивчення даної теми передбачає неупереджене  ставлення до об'єкта дослідження – українського примусового робітника. Умови утримання, забезпечення харчуванням, соціальні взаємовідносини - всі ці питання становлять розділи одного з актуальних напрямів сучасної історичної науки - «історії повсякденності». Крім історичного, історія українських остарбайтерів має важливе суспільно-політичне та гуманістичне значення.
Метою даної роботи є дослідження та  висвітлення соціально-побутових аспектів, особливостей життя та праці остарбайтерів, користуючись епістолярною спадщиною колишнього примусового робітника з України.
Реалізуючи мету роботи, було вивчено причини та суть виникнення остарбайтерів; досліджено[Дод.1] особисті спогади (щоденник) [Дод.2] колишнього остарбайтера Панасюка А.С. уродженця с. Кошелівка Хмельницької області  1927 року народження[Дод.3]. У даному історичному джерелі окреслена конкретна інформація про життя та побут примусових працівників .
Антон Степанович згадував, що в  селище , в якому він жив майже на кордоні з Польщею, війна прийшла на початку липня 1941року.                                    А вже навесні 1942 прийшов наказ про відправку міцних та здорових чоловіків на примусові роботи до Німеччини, з обіцянками про краще життя, якого так і не було. Хлопець  потрапив на Нюрнберзький завод будувати бараки у п’ятнадцятирічному віці[Дод.4]. Працювали полонені десять годин на добу з перервою на обід. У суботу робили до 12-ої години дня. Неділя та релігійні свята були вихідними. Мешкали у лагерних бараках по 400 чоловік. «Ввечері  нас перераховували, заганяли в барак та закривали на замок до шостої ранку»,- згадував Панасюк А.С.  Годували дуже погано, хлопці завжди були голодними. Зранку їм давали маленький шматок хліба з ще меншим шматочком ковбаси чи маргарину, а якщо відходив від роботи, то їжу забирали, у вихідні дні до хліба додавали 10гр масла. У випадку крадіжки продуктів, хлопців віддавали під суд, а потім били гумовими ціпками. Дисципліна в таборі була сувора, за порядком слідкували барачні поліцаї. Після декількох спроб втечі, німці почали охороняти остарбайтерів з собаками. Іноді приходили німці, яким були потрібні робочі руки на один день. Кого німець вибирав, того відпускали. Це було дуже вигідно, бо після роботи невільників годували та віддавали пайок. Кілька разів так пощастило і Антону Степановичу. У важкій праці минуло чотири тяжких місяці. Нюрнберг постійно бомбили англійські літаки, і Антона разом частиною полонених перекинули у Фюрггейм працювати на цегельному заводі разом з французами та італійцями. З невідомих причин , полонених , які були слабкі здоров’ям ,восени 1942 відправили додому. А коли по дорозі стало відомо, що везуть їх в концтабір, Антон з товаришем втік. Пройшовши 200км, дістався рідного села.
Примусова депортація працездатних молодих людей до Рейху була одним із заходів окупаційної політики нацистів в Україні. Ця акція тривала впродовж усього періоду окупації і торкнулася майже кожної родини. За час Другої світової війни до нацистської Німеччини було вивезено, за підрахунками Нюрнберзького процесу майже 12 млн. робітників з різних європейських країн. Загалом з кінця 1941 до початку 1944 років  з України було вивезено 2,4 мільйони робітників.[1,С.216 ]
Кожного року людей , що носили смугастий одяг з огидною блямбою «OST» стає все менш. Саме тому, важливо не втрати можливість вивчення  їх життя шляхом живого спілкування чи на підставі дослідження епістолярної спадщини, що зберігається в домашніх архівах.[Дод.5]
Давно відгриміли бої  II Світової війни. Але ми час від часу повертаємося до її історії. Нещодавно  у вчених було прагнення виявляти в історії лише те , що хотілося б.  Багато сторінок нашої історії вимагають нового осмислення. Є недопустимим бачити в минулому тільки ланцюг перемог, чи навпаки прагнути обирати для його зображення тільки темні тони.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Безсмертя. Книга памя’ті України.1941-1945: Наук.-публіцист. видання /Гол. Редколегії І.О.Герасимов.-К.,2000.-944с.
2. Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у третьому рейху: депортація, нацистська каторга,опір поневолювачам. - Вінниця,2003.-344с.
3. Грінченко Г. «Остарбайтери »    Третього рейха-стратегії виживання           \\ Сторінки воєнної історії України: Зб. Наук. Статей.-К.,2003.-Вип.7.-С.219-227.
4.ГринченкоГ. Особенности реконструкции пришлого в устных свидетельствах бывших остарбайтеров //Сторінки воєнної історії України : Зб. наук. статей.-К.,2003.-Вип.8.-Ч.1-С.52-59.
5.Меляков А.В. До розширення джерельної бази досліджень з історії депортації населення України до Німеччини у 1941-1944рр.\Сторінки воєнної історії України . Зб. наук. статей .-К.,2004.-Вип.8.-Ч.1-С.132-145.
6. Пастушенко Т.В. Будні українських остарбайтерів: боротьба за виживання (на матеріалах спогадів колишніх примусових робітників)// Український історичний журнал.-2005.-№6.-С.160-175.
7.Полян П.М. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленные в Третьем рейхе и их репатриация. -М.: Використання людських ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації.-Вінниця, 2007.-205с.
8.Потильчак О. Трудові ресурси радянських військовополонених та остарбайтерів з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни //Сторінки воєнної історії України : Зб. наук. статей.-К.,2001.-Вип.7.-Ч.1-С.64-67.
9.Спогади А.С. Панасюка. - Рукопис,1997.


Корецька В. Слов'янська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 12

Корецкая В.,
ученица 10  класса
Славянской общеобразовательной школы
І-ІІІ ступеней № 12

В АТАКУ ШЕЛ ШТУРМОВИК…
(ЖИЗНЕННЫЙ И БОЕВОЙ ПУТЬ Н.И. СЕМЕЙКО, ВЫПУСКНИКА ШКОЛЫ № 12)

Николай Илларионович Семейко родился 25 марта 1923 года в г. Славянске в семье рабочего. В семье воспитывалось семь детей: пять сыновей и четыре дочери.
В детстве Николай был любознательным, активным. О том, что он был хорошо физически развит, говорит тот факт, что в семь лет Николай Семейко переплывал реку Торец.
В 1931 году Николай поступил в среднюю школу № 12. Одноклассники вспоминали о том, что в школе он увлекался точными науками; любил уроки труда, физкультуры; в свободное от уроков время катался на лыжах, велосипеде; увлекался стрелковым спортом. О школьных годах Николая Семейко можно судить по воспоминаниям и письмам группе «Поиск» школы № 12 его одноклассника и друга Якова Ильича Борейко: «Все без исключения учителя были высоко квалифицированные и воспитанные. Это моя личная оценка. А вот классный руководитель, преподаватель математики, не подлежит оценке. Ко всему сказанному, он был великим психологом. Приходил на урок, внимательно, в абсолютной тишине смотрел на нас и безошибочно называл того из учеников, который не сделал домашнего задания, задавал ему вопрос: «Что случилось? Почему не готов к уроку?» [1].
Согласно воспоминаниям Я.И. Борейко, в сентябре 1939 года, когда он и его друг Николай Семейко перешли в 9-й класс, в школу пришел летчик – инструктор, который пригласил юношей попробовать поставить в аэроклуб. «На перемене ко мне подошел Коля Семейко и сказал по секрету, что он уже принял решение поступить в аэроклуб. «Хочу сохранить это в тайне», - сказал он. «Почему?», - спросил я. «А вдруг по какой-нибудь причине затея провалится». Однако в аэроклубу друзей приняли, ведь мандатная комиссия выяснила, что они практически здоровы и годны к летной работе. С октября месяца курсанты Славянского аэроклуба приступили к занятиям по теории полета самолета, конструкции самолета У-2. Практически все свободное время было отдано полетам. Каждый курсант совершал 18-20 полетов с инструктором, а затем осваивал технику пилотирования самостоятельно [2, с.4-5].
В 1940 году Николай Семейко закончил девятый класс средней школы № 12. Одновременно он прошел обучение в Славянском аэроклубе. Это позволило Николаю Семейко поступить на учебу в Ворошиловградскую летную школу, затем в высшем военном авиационном училище штурманов.  Хорошая физическая закалка, смелость, настойчивость – эти качества помогли Николаю Семейко стать первоклассным летчиком-штурмовиком.
В июне 1941 года, после нападения нацисткой Германии и ее союзников на Советский Союз, училище было эвакуировано в глубокий тыл. Осенью 1941 года из письма сестры Марии Николай Семейко получил известие о том, что его родной город – Славянск – оккупирован. Сестра Мария писала: «Мать, отец и сестры Антонина и Зина не успели уехать, и теперь мы совсем ничего не знаем о том, что с ними случилось, какая их судьба» [3, с.5]. В музее школы № 12 г. Славянска хранится письмо Николая Семейко, которое он написал своей сестре в ответ. В нем летчик рассказывает о своей жизни: «Пару слов об Уральске. Мус, вчера я летал на большую высоту и смотрел на местность вокруг Уральска и сам Уральск. На совершенно ровном поле; сколько можно видеть глазом, Уральск стоит совершенно одинок как корабль в море, и только изредка по реке Уралу встречаются казахские селения… Зелени здесь совершенно мало… Погода здесь по сравнению с Украиной суровая. Снегу очень много». Однако все трудности быта меркнут перед радостью от известия о том, что родные живы: «Уехав из Ворошиловграда и узнав о захвате немцами Славянска, я потерял все надежды узнать чей-либо адрес из родных… И вот счастье само пришло так неожиданно в руки» [4].
В феврале 1943 года Николай Семейко был направлен на фронт. В боевых действиях принимал участие с 25 августа 1943 года. Он воевал в составе 75-го гвардейского штурмового авиационного полка 1-й гвардейского штурмового полка 1-й гвардейской штурмовой авиационной дивизии. Уже после первых боевых вылетов в боевых характеристиках летной работы он заслужил высокую оценку командования: «Гвардии лейтенант Н.И. Семейко хорошо знает материальную часть «Ил-2», грамотно эксплуатирует ее в воздухе. Техникой пилотирования владеет отлично. Имеет хорошую штурманскую подготовку» [3, с.6].
Николай Илларионович Семейко принимал участие в воздушных боях над землей Донетчины. Его воинская часть воевала в составе Южного фронта, соединения которого в ходе Донбасской наступательной операции (август-сентябрь 1943 г.) заставили отступить гитлеровские войска к реке Молочной. Штурмовик Николая Семейко бомбил неприступные укрепления, построенные нацистами на правом берегу реки Миус. Во время одного из заходов на бомбометание, когда целью славянского летчика стала танковая колонна противника, зенитный снаряд попал в мотор «Ил-2». Но Николаю Семейко удалось дотянуть штурмовик до линии фронта и посадить на своей земле. После этого в боевой характеристике летчика появились строки: «Не раз был сильно подбит, но всегда принимал все меры, проявлял исключительную настойчивость для спасения материальной части» [3, с.4-5]. Как видим, материальная часть, то есть самолеты, были во время Второй мировой войны дороже человеческой жизни.
22 ноября 1943 года смерть едва не настигла Николая Семейко. Во время бомбардировки скопления техники противника западнее города Мелитополя снаряды немецкой зенитки попали в нижнюю часть фюзеляжа «Ила», задели кабину. Николай Илларионович Семейко получил тяжелое ранение руки и лица. Однако, будучи раненым, он смог возвратиться на свой аэродром и посадить самолет [5, с.145].
В апреле – мае 1944 года штурмовая авиация сыграла большую роль в разгроме вермахта в ходе Крымской наступательной операции. В небе над Крымским полуостровом самолет Николая Семенко был сбит, а он сам был второй раз ранен [3, с.8].
На самолете «Ил-2» Николай Илларионович Семейко совершил 227 успешных боевых вылетов, уничтожил 19 танков, 64 автомашины, до 40 железнодорожных вагонов, подавил огонь 50 точек зенитной артиллерии, взорвал 7 складов с боеприпасами. Не взлетев с земли, на собственных аэродромах сгорели 64 самолета противника [3, с.8]. О том, с каким трудом давались летчику его фронтовые свершения, рассказывают письма стрелка-радиста Павла Кудрина, друга Николая Семейко: «Здравствуйте, уважаемая Маруся! Сегодня получил от Вас письмо, за которое сердечно благодарю… Коля просто измучился, и мне его жалко, просто дальше некуда… Вы пишите, что он не рассказывает Вам о своих боевых успехах. Так он правильно и делает, что не пишет, ибо он никогда не зазнается! Вот кончим войну, а потом приедем с Колей вместе, я думаю по дороге заехать к Вам и поблагодарить за такого боевого товарища, как Коля» [3, с.9].
 20 апреля 1945 года гвардии капитан Н.И. Семейко погиб в пылающем штурмовике во время боев за город Пиллау [с.9]. По воспоминаниям боевых товарищей летчика, в этот день «илюшины» должны были штурмовать немецкий укрепрайон: полевые орудия, блиндажи и доты. Около четверти часа штурмовики бомбили укрепрайон. Им отвечали вражеские зенитки. Как вдруг, самолет Николая Семейко перевернулся на «спину» и неожиданно понесся к земле. Очевидно, Ил-2 был подбит, а его штурман ранен [5, с.311-312].
Николай Илларионович Семейко был награжден орденом Отечественной войны І степени, орденом Богдана Хмельницкого ІІІ степени, пятью орденами Красного Знамени. Указами Президиума Верховного Совета СССР от 19 апреля 1945 года и 29 июня 1945 года ему было присвоено звание Героя Советского Союза.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1.Письмо Якова Ильича Борейко от 2 июля 2008 года группе «Поиск» Славянской общеобразовательной школы І-ІІІ cтупеней № 12.
2. Борейко Я.И. 700 дней войны. – М.: Библиотека журнала «Щелково», 2003. – 63 с.
3. Непран Н.И. Николай Илларионович Семейко. – Донецк: «Донбас», 1974. – 22 с.
4. Письмо Николая Илларионовича Семейко от 12 февраля 1942 года сестре Марии.

5. Наливайко Б. Удары с неба: Повесть. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 319 с.

Чернявська Є. Слов'янська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11

                                                                         Чернявська Єлизавета  Євгенівна  
 учениця  11-А класу
Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів №11



АНАТОЛІЙ КОМАР: ЧИ ВАРТО ГИНУТИ У 15 РОКІВ?

         Біля будівлі Слов’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 11, де навчається автор доповіді, стоїть пам’ятник – статуя юнака з автоматом в руці. Саме тут, напередодні війни, навчався Анатолій Комар, який у листопаді 1943 р. повторив подвиг Олександра Матросова – накрив тілом гітлерівський кулемет, рятуючи життя друзів – бійців 332-ї окремої розвідувальної роти 252-ї Харківської стрілецької дивізії. Це сталося на правому березі Дніпра, біля селища Онуфріївка Кіровоградської області. За радянські часи в центрі цього селища була встановлена стела з написом: «Зупинись, мандрівник! Віддай уклін всім серцем юнаку, якому навічно п’ятнадцять…» [1].
         Сьогодні, в бурхливий час суспільних змін, перегляду оцінок історичних подій та особистостей, хотілося б зрозуміти, чому потрібно зберігати пам’ять про Анатолія Комара, які особистісні риси спонукали його спочатку добровольцем вступити до лав Червоної армії, а потім свідомо, у п’ятнадцять років, віддати своє життя…
         У пошуках відповідей на ці питання автор звернувся до матеріалів, що зберігаються у музеї «Пам’ять» Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11. Виявилося, що спеціальних наукових видань, присвячених життю А.Комара, не існує. За радянські часи були надруковані науково-популярні збірки «Вічно живі» [2], «Червоні галстуки Донбасу» [3], де містяться нариси про юних учасників радянського підпільного й партизанського руху; так званих «синів полків», у тому числі, про Анатолія Комара. Корисним для автора стало ознайомлення з мемуарами ветеранів 252-ї Харківської стрілецької дивізії, в лавах якої з 26 вересня по 23 листопада знаходився п’ятнадцятирічний юнак зі Слов’янщини [1]. Але найбільшу цінність дають письмові джерела, що зберігаються у фондах музею «Пам’ять»: копія нагородного листа, яким стрілок-розвідник А.Г. Комар представляється до нагороди - медалі «За відвагу» [4]; копія наказу 78-го  стрілецького корпусу № 04/н від 19 квітня 1944 р. про нагородження А.Г. Комара орденом «Вітчизняної війни І ступеню» [5]; лист командира частини 03147 від 29 листопада 1943 р., в якому матір А. Комара Ольга Феофанівна Бондаренко повідомляється про смерть сина [6]. Особистість Анатолія Комара стає більш зрозумілою нам, українській молоді початку ХХІ століття, завдяки  його листам матері та молодшим братам, написаним у жовтні-листопаді 1943 р. (з передової або з районів бойових дій) [7;8].
         Аналіз вище зазначених історичних джерел, ознайомлення з науково-популярною літературою дозволяє зробити наступні висновки.
Анатолій Григорович Комар, 1928 р. народження, виховувався в родині вчителів, які працювали в школах м. Слов’янська. Його батько, Григорій Родіонович Комар, і матір, Ольга Феофанівна Бондаренко, пережили страшні воєнні роки й багато зробили для того, щоб зберегти пам’ять про загиблого сина: виступали перед молоддю зі спогадами, спілкувалися з представниками засобів масової інформації [7]. Але про довоєнне життя А. Комара нам відомі тільки загальні факти: навчався у школі № 44 ( тепер №11) м. Слов’янська, закінчив 6 класів , був старанним учнем [1, с. 107, фото], захоплювався радіосправою [7], туризмом, футболом, любив природу.
Після окупації м. Слов’янська військами нацистської Німеччини, у червні 1941 р.,  батько пішов на фронт, а матір А. Комара залишилася одна з трьома синами (Анатолій – старший – 13 років). Голод, що насувався на місто, загроза відправки старшого сина Анатолія на примусові роботи до Німеччини спонукали жінку перебратися до родичів, які мешкали у с. Бригадирівка Козельщинського району Полтавської області. «Переїжджали» так: молодші діти Володимир і Борис сиділи на речах у маленькому візочку, а Ольга Феофанівна Бондаренко й Анатолій тягли той візочок. Подорож зі Слов’янська до Полтавщини тривала три тижні [2, с. 286]. У літературі містяться згадки про те, що, знаходячись в окупованій Бригадирівці, Анатолій носив їжу, бинти збитому радянському льотчику. Через донос його було затримано на чотири дні в німецькій комендатурі [2, с. 286].
У мемуарах ветеранів 252-ї Харківської стрілецької дивізії вказано, що знущання в комендатурі під час затримання підштовхнули Анатолія Комара до рішення помститися німцям. Юнак нетерпляче чекав вдалого моменту для цього. І, коли у вересні 1943 р. війська радянського Степового фронту почали вести наступальні бої на території Полтавської області, цей момент настав. Анатолій Комар допоміг розвідроті капітана Бацина проникнути в тил противника. Після успішного завершення операції юнак звернувся до Бацина з проханням залишити його в розвідці [1, с. 107]. З нагородного листа відомо, що прохання було задоволене. І 26 вересня 1943 р. Анатолій Григорович Комар був зачислений добровольцем до 332-ї окремої розвідроти 252-ї Харківської стрілецької дивізії [4].
З листів, які писав молодший розвідник-солдат Анатолій Комар матусі й братам з фронту, постає звичайний юнак, який любить і турбується за свою родину, переживає за відносини між дівчатами та хлопцями села: «Здравствуй, дорогая мама и братики Вова и Боря! Я жив и здоров, чего и всем желаю. Мама! За все время, что я из дому, я не получил еще ни одного письма. Что за причина, неизвестно. Мама, папы в Рыбинске уже нет. Я написал в Москву в НКО. Жду ответа. Из Донбасса тоже ответа нет» [8]; «Мама, скажешь Верочке, и пускай она передаст Лидочке… Жив буду я, с меня хватит девчат, а умру, то тоже обойдусь без них» [7].
У листах А. Комара майже відсутні згадки про фронтові події. Можливо, через військову цензуру, можливо, через небажання турбувати рідних, Анатолій пише матері: «О жизни солдата-фронтовика ты сама прекрасно знаешь». І тільки деякі рядки («Одержим победу, к вам я приеду и буду спать целый месяц без просыпа») допомагають усвідомити, як важко було п’ятнадцятирічному юнаку на фронті [8].
З нагородного листа, де Анатолій Комар представляється до медалі «За відвагу», ми дізнаємось, що він був відчайдушним і винахідливим юнаком. 14 жовтня 1943 р., під час штурму «Східного валу», 252-а Харківська стрілецька дивізія мала перейти з острова Безіменний на правий берег Дніпра. Стрілок-розвідник Анатолій Комар виконав завдання - знайшов брід для переправи військової техніки. Командир 332-ї розвідроти Бацин підкреслював, що «до брода и обратно боец полз по песку под пулеметным огнем противника» [4].  
Але вік розвідника на фронті був недовгим. Земляк А.Комара Іван Коробченко написав у листі до своєї матері Таїсії Федорівни Коробченко, яка мешкала у с. Бригадирівка Полтавської області: «И еще одна новость, это такая: лучшего солдата нашей семьи Комара Анатолия, который сражался плечо к плечу со мной против немецких захватчиков, убито на поле сражения. Вечная слава герою» [9]. У листі від 29 листопада 1943 р. командир частини 03147 Гаврилов повідомив матері Анатолія Комара Бондаренко Ользі Феофанівні, що її син загинув і представлений до посмертної нагороди – орденом «Червоної Зірки» [6]. Але обставин загибелі А. Комара ці листи не містять.
В архіві шкільного музею «Пам’ять» зберігається копія газети «Бойова Красноармійська» від 9 грудня 1943 р., де наводиться більш детальна інформація про події листопада. За нею розвідгрупа під командуванням молодшого лейтенанта Колеснікова отримала завдання знищити кулемет і міномет, які заважали просуванню радянської піхоти. Підібравшись до гітлерівців, А. Комар першим кинувся на німецький кулемет. Одного фашиста він вбив з автомата, другого придавив своїм тілом разом з кулеметом до землі. При цьому А. Комар був смертельно поранений [10]
Мемуари ветеранів 252-ї Харківської стрілецької дивізії дозволяють уточнити обставини бою.
В ніч на 23 листопада 1943 р. дивізія вела бої на схід від селища Онуфрієвка, районного центру Кіровоградської області. Розвідгрупа молодшого лейтенанта Колеснікова отримала завдання захопити «язика» та довідатися про розташування пунктів спостерегачів і вогневих засобів противника. Виконуючи завдання, розвідники заглибилися в тил гітлерівців і захопити легкову машину, де знайшли топографічну карту, на якій позначені німецькі позиції. Було вирішено повертатися. Але при підході до лінії фронту розвідники були оточені. Повернутися до своїх заважав вогонь кулемету противника. Ззаду підходили нові сили гітлерівців. Розвідгрупа Колеснікова опинилася під загрозою смерті. Тоді Анатолій Комар підібрався до ворожого кулемету й кинув гранату. Здавалося, кулемет замовк, був знищений. Але, коли розвідники піднялися, він знову почав стріляти. Анатолій Комар кинувся до кулемета. Він вже був поранений, можливо, важко. Юнак кинув гранату, а потім накрив кулемет своїм тілом [1, с. 108-109].
Таким чином, з документів, що зберігаються у музеї «Пам’ять» Слов’янської ЗОШ № 11, постає образ Анатолія Комара, якого характеризують наступні риси:
-       любов до сім’ї, яку війна роз’єднала (марні пошуки батька, призваного у 1941 р. до лав Червоної армії), примусила залишити рідне місто і шукати порятунок від голоду на Полтавщині (молодший брат А. Комара Борис помер у 5 років від хвороби, через заслаблення);
-       бажання товаришувати, любов до дівчини (у листах А. Комар радіє, що серед нового поповнення його військової частини є знайомі хлопці з Бригадирівки, засмучується  через недружні стосунки серед декого з молоді села );
-       винахідливість та хоробрість (активно приймав участь у розвідках, знайшов брід під час форсування Дніпра та ін.).
Звертає на себе увагу відсутність ідеологічних штампів, притаманних радянській пропаганді, в листах А. Комара. Листи є досить оптимістичними, в них немає передчуття смерті. Очевидно, що юнак не мріяв про посмертну славу. Основним мотивом його поведінки у бою 23 листопада 1943 року було бажання врятувати друзів-розвідників, врятуватися самому з ворожого оточення. І лише, отримавши поранення, в гарячці бою, намагаючись довершити справу – примусити замовкнути ворожий кулемет, що перешкоджав повернутися до радянських позицій, Анатолій Комар накрив його своїм тілом. Якщо б він цього не зробив, скоріше за все - загинули б всі розвідники.
Отже, можна довго сперечатися, ким були мешканці України, призвані чи добровольці Червоної армії восени 1943 р.: героями або жертвами війни? Ми  вважаємо, що без таких «гвинтиків» війни, як Анатолій Комар, була б неможливою загибель третього рейху, звільнення рідної землі, спільна Велика Перемога антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні. Вони заслуговують на нашу повагу та пам’ять.




Список використаних джерел і літератури

1.     Наша 252-я: Ветераны дивизии вспоминают / сост. И.Г. Анисимов, А.К. Годовых, И.Г. Гребцов. – Пермь: Кн. изд-во, 1983. – 281 с.
2.     Вічно живі. Збірник. – К.: Видавництво дитячої літератури «Веселка», 1972. – 402 с.
3.     Красные галстуки Донбасса. Сборник. Ред. Коллегия: П.Ф. Богданов. – Донецк: «Дондасс», 1972. – с. 72.
4.     Копія наградного листа – представлення стрілка – розвідника 332-ї окремої розвідроти 252-ї Харківської стрілкової дивізії Комара А.Г. до нагороди, медалі «За відвагу». – ф.1 а.1.
5.     Копія наказу 78-го стрілецького корпусу № 04/н від 19 квітня 1944 р. – ф.1 а.2.
6.     Лист командира частини 03147 громадянці Бондаренко Ользі Феофанівні від 29 листопада 1943 р. – ф.1 а.3.
7.     Харитонова Ольга Михайлівна, 1939 р. народження, м. Слов’янськ, запис зроблено 07 квітня 2015 року.
8.     Лист Анатолія Комара матері Бондаренко Ользі Феофанівні від 18 жовтня 1943 р. – ф.1 а.4.
9.     Лист Анатолія Комара матері Бондаренко Ользі Феофанівні від 19 листопада 1943 р. – ф.1 а.5.

10.                        Лист Івана Коробченка Таїсії Федорівні Коробченко. – ф.2 а.6.

Мальцева Г. Слов'янська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 6

Мальцева Ганна Михайлівна
учениця 10 класу
Слов’янської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів № 6

Війна у долях випускників та вчителів школи № 6
м. Слов’янська Донецької області
Тези

У травні 2015 р. світове суспільство буде відмічати 70-річчя перемоги ідеалів людяності та добра над нацистським режимом з його ідеологією расового верховенства, практикою «таборів знищення», масових розстрілів. Велику роль у розгромі гітлерівської Німеччини зіграв народ України. Тому метою нашої роботи було визначено зібрати та проаналізувати інформацію про долю членів родин учнів та вчителів школи № 6 у роки Другої світової війни; виявити внесок, який зробили наші прадіди у цю перемогу.
Матеріал, представлений на конференцію, є часткою великої роботи, яка була проведена вихованцями гуртка «Пам'ять», що діє при музеї школи № 6, упродовж 2014-2015 н.р.
У м. Слов’янську є відомою педагогічна династія Лежненко, представниця якої Лежненко Тетяна Григорівна тривалий час працювала завучем та викладає математику в школі, де навчається автор дослідження.
Зі спогадів Т.Г. Лежненко, що зберігаються у шкільному музеї, фронтових листів до її матері з сімейного архіву, було встановлено:
1.                Під час нападу нацистської Німеччини та її союзників на СРСР у родині батька Т.Г.Лежненко, яка мешкала у с. Ковальовка Миколаївської області, було п’ять братів: Олексій Макарович, 1913 р. народження; Микола Макарович, 1919 р. народження; Іван Макарович, 1915 р. народження, Михайло Макарович, 1922 р. народження; Григорій Макарович, 1928 р. народження. Четверо старших братів були учасниками бойових дій. Але з фронту повернулися лише три. Один, Михайло Макарович, назавжди залишився на берегах Південного Бугу, під час бою за звільнення рідного села [1].
Зі спогадів Лежненка Григорія Макаровича, що зберігаються в шкільному музеї, стає зрозумілим, наскільки жахливими для мирних мешканців були наслідки військових дій: «Вот здесь, на противоположном берегу Южного Буга, рядом с артиллерийским орудием, стоял мой брат и просил: «Только не попадите в отчий дом, ведь там мои тато, мама, младшие сестра и брат». Миша молил бога, чтобы снаряды пролетели мимо и не принесли горя ни родным, ни близким, ни друзьям, которые жили на оккупированной территории, в родном селе Ковалевка. Не знал Михаил Макарович, что за несколько дней до этих событий оккупанты угнали из села всех его жителей» [2]. Отже, мешканці села Ковальовка постраждали через практику «випаленої землі», яку здійснювали нацистські війська, залишаючи в 1943-1944 рр. Україну. Але гарматні постріли, бомбардування, здійснені радянськими військами, також могли привести до загибелі мирних мешканців.
2.                У мами Тетяни Григорівни – Котлик Марії Іванівни – також було чотири брати. Котлик Іван Григорович доставляв до блокадного Ленінграду «дорогою життя» через Ладогу їжу для мешканців міста, врятувавши цим не одну тисячу життів. Закінчив війну у Берліні, розписавшись на Рейхстазі.
Володимира Івановича фашисти вивезли на роботу до Німеччини. «Брат втік і пішки дійшов до кордонів Польщі, а там на велосипеді доїхав до самого дому Весь цей складний шлях йому допомагали поляки, які не дали загинути від голоду» [3].
Дядько Т.Г. Лежненко з материнської лінії Микола Іванович Котлик також воював у складі радянських військ, був механіком-артилеристам.
У сімейному архіві зберігаються листи, написані після загибелі Миколи Івановича Котлика у грудні 1943 р. його фронтовим товаришем Григорієм Стовп матері та сестрі: «Спешу вам сообщить о том, что в вашей семье случилось большое несчастье… Николай Иванович погиб смертью храбрых в борьбе с немецкими оккупантами. Прежде был тяжело ранен и не выдержал этого ранения, умер» [4].
З листів можна дізнатися, що М.І. Котлик, який мешкав до війни у м. Слов’янську, дуже турбувався про своїх рідних, котрі опинилися в окупації. Навіть перед смертю він не знав про їх долю, про те, що, рятуючись від голоду, вони залишили Донеччину та переселилися до Полтави: «Он мне рассказывал часто о своем доме и о тебе, Марусенька! Он мне говорил, что ты у него любимая сестра и хотел очень увидеть Вас. В период, когда вы были оккупированы немцами, он очень беспокоился о вас, он мне говорил: «а что они сделали с моей сестрой, те немцы». Он очень часто беспокоился об этом, но жаль, что не пришлось ему, даже продиктовать письмо Вам» [5].
Можна зробити висновок, що родину на фронті солдатам заміняли однополчани. Постійна загроза смерті, відірваність від сім’ї підвищувала цінність фронтової дружби: «Я с Колей познакомился в 1941 году, в декабре месяце. Он у меня работал артиллерийским техником. Мы с ним дружили. Два года мы с ним жили, как брат с братом. Все горе и радость делили вместе. Спали на одной койке. Жили, как родные братья. И впоследствии он называл меня старшим братом, а я его – меньшим» [6].
Особливо вражаючими були рядки фронтових листів про обставини смерті М.І. Котлика:  «Николай Иванович погиб в 1943 году 16 декабря в селе Старая Буда Чауского района Могилевской области БССР… Он был тяжело ранен в правую ногу и пока его довезли, он изошел кровью. После ранения он жил 4 часа… Он умер у меня на глазах». Навіть, якщо участь у війні носить справедливий характер, вона знецінює людське життя [7].
Аналіз епістолярної спадщини учасників Другої світової війни приводить до висновку, що представники народу України, майже кожна людина, кожна родина – зробили значний внесок у розгром нацистської Німеччини. За перемогу над вермахтом вони сплатили високу ціну, і ми, їх нащадки, маємо шанувати пам'ять про них.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.                Лежненко Тетяна Григорівна, 1957 р. народження, м. Слов’янськ, запис зроблено 11 лютого 2015 р.. тривалість бесіди – 2 години.
2.                Григорій Макарович Лежненко, 1928 р. народження, м. Слов’янськ, запис зроблено у травні 2010 р., тривалість бесіди – 2 години.
3.                Лежненко Марія Іванівна, 1926 р. народження, м. Слов’янськ, запис зроблено Лежненко Т.Г. у вересні 1985 р., тривалість бесіди 1,5 години.
4.      Лист від Стовпа Григорія до Марії Іванівни Котлик.
5.      Лист від Стовпа Григорія Марії Іванівни Лежненко від 13 березня 1944 року.
6.      Лист від Стовпа Григорія Марії Іванівни Лежненко від 12 квітня 1944 року.
7.      Лист від Стовпа Григорія Марії Іванівни Лежненко від січня 1944 року.


Мирошниченко Д. Дружківська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 9

Черняк М. НВК Красноармійської міської ради

Черняк Марія,
Красноармійський НВК

ЛИСТИ З ФРОНТУ

До рук автора цього повідомлення потрапило декілька пожовклих паперів – листи з фронту та відповіді на запити про загиблого під час війни солдата. Один з листів написаний саме тим солдатом, Щепанським Миколою Миколайовичем. Читати його зі спокоєм неможливо. Отже наводжу його тут з невеличкими скороченнями.
«Здрастуйте мої рідні й знайомі!За браком часу доводт=ситься писати ввечері при світлі коптилки. З минулий час я багато чого пізнав і багато чому навчився. Спав під дощем, під палючим сонцем, спав напівлежачі, сидячи й завжди одягнутим. Пройшов багатокілометровий марш, йшли всю ніч, спали на ходу. Таке життя багато чому навчить. Коли ми виходили з-під Костянтинівки Мінька сказав: Були ми за миминою спиною, немов з горою!»
Знаходжуся я в гвардійському батальйоні, тому я не червоноармієць, а гвардієць. Гвардії рядовий Микола ЩепанськийЧи довго ми будемов Краматоровці, мамо, не знаю. Говорять, що будуть переганяти нас у наступне місце в наступну неділю, так що поспіши. А взагалі, дивися сама. З харчів принеси мені хліба, не обов’язково пшеничного, можна з ячміню. Мені дуже сподобався й кукурудзяник, хоч він і не розсипається, зате смачний, бо солодкий, з буряком. А ще принеси котелок й баклажку, але не склянну. Принеси насіння смаженого, конвертів та паперу. Оце й усе. Вітання Вірі, Люсьці, Зої, Матушевським, усім Буйленковим, кожному окремо.
Мамо, господарка просила купити їй мила, вона його в тебе викупить. В Костянтинівці воно дуже дороге.
Твій син Микола.
26 вересня 1943 року»
         У тому ж році Микола Щепанський пропав без вісти. Про це свідчить лист його командира до матері солдата і численні запити матері, Щепанської
Лідії Андріївни, про долю сина. Наведемо один з листів командира до неї:
«1944 рік, 10 жовтня. Польова пошта 18854/А. Погребняк М.В.
Здрастуйте Лідіє Андріївно!
Над Вашим листом я добре призадумався. Ви так стверджуєте, що в нашій країні не повинні пропадати безслідно люди. Я згоден з Вами. Ви пишете, що його товариш розповідає, що ваш син був поранений і той особисто його перев’язував, але залишив лежати на полі бою, інший говорить, що відніс його в медсанбат. Я Лідіє Андріївно не вірю цим розповідям, з практики своєї. МСБ, медсанбатів так близько до передової не могло бути. І чому вони не повідомляють номер санбату і під яким номером його прийняли. Я особисто декілька раз перевіряв записи в наближених, але не знайшов й натяку на прийняття Вашого сина на лікування.
 Це його бойові товариши просто заспокоювали Вас.
…Частину свого фронтового життя я провів у канцелярії, але це мені дорого обійшлося. Я був сім разів поранений і двічі контужений. І ось, що я так довго не хотів писати Вам, а тепер скажу: той, хто має елементарну уяву про Вітчизняну й сучасну техніку, ніколи не буде дивуватися, що люди зникають безслідно. У боях під Слов’янкою й Василівкою, також був учасником і пораненим… Лідіє Василівно,  там, де перетворюють день на ніч, де мізки від розривів снарядів і тріскотні автоматів по 5-10 годи підряд і цілодобово готова у будь-яку мить розколотися, дуже важко шукати рештки людей, тому що в більшості випадків від неї залишаються лише шматки одягу, по яким жоден спеціаліст не зможе визначити, кому вони належали, Івану чи Петру. 
І все ж надії втрачати не треба. Якщо його бойові товариші пришлють номер шпиталю чи якісь деталі й повідомте їх мені. А я ще й ще раз усе пере провірю. На все добре, Погребняк».
А Лідія Андріївна до самої своєї смерті продовжувала пошук свого сина. Про це свідчить стос довідок. З Головного воєнного санітарного управління, з Центрального бюро по персональному обліку втрат особового складу Діючої Армії, з Народного комісаріату оборони СРСР. За 1944, 1945, 1946 й усі наступні повоєнні роки. Мати померла з мрією знайти сина, якого так і не дочекалася з війни.

Джерела й література
Лист ГВСУ Червоної Армії  до Л.А.Щепанської від 22.08.1944 р.
Лист Народного комісаріату Оборони до Л.А.Щепанської від 1.9.1944 р.
Лист Народного комісаріату Оборони до Л.А.Щепанської від 20.01.1944 р.
Лист ГВСУ Червоної Армії  до Л.А.Щепанської від 25.02.1946 р.

Гайворонський П.Є. Надія помирає останньою // Донеччина. – 1997. – 8 травня.

Логвінова К. Красноармійський міський ліцей "Надія"

Логвінова Катерина
Красноармійський міський ліцей «Надія»

Використання праці «остарбайтерів»
на території третього рейху

Під час Другої світової війни наша країна зазнала багато горя. Тисячі людей потрапляли до німецького полону, були змушені примусово працювати на території Третього Рейху. Ще на початку війни, коли в Німеччині з’явилися  ознаки кадрового голоду, розпочалася агітація серед населення Східної Європи, зокрема в Україні. Людей закликали їхати на роботу, обіцяючи гідні умови. (Додатки А, Б) Однак досить швидко стало зрозумілим – це справжня пастка. Незначний на той час потік бажаючих виїхати майже зник. Тоді німецька окупаційна влада вирішила застосовувати насильницькі методи залучення дешевої робочої сили. Молодих людей викликали за повістками, а частіше просто хапали в багатолюдних місцях та силою заганяли в товарні вагони, які потім доставляли їх на чужину. Обсяги вивезення примусових працівників зростали щодня. В певний період кількість захоплених цивільних громадян сягала 6-8 тисяч на добу. Людей забирали вже цілими сім’ями і навіть селами. За спогадами очевидців це завжди була трагедія як для самої людини так і для її сім’ї, переламна подія в житті кожного «остарбайтера» (працівника зі Сходу). Після угону наставав кінець щасливому життю, безтурботній молодості. Німецький полон означав занепад кар’єри, навчання, втрату морального та фізичного здоров’я, крах всіх життєвих планів. Рабів (а саме ними фактично ставали «остарбайтери») як товар розподіляли на німецьких біржах праці. Дехто потрапляв на роботи у сільське господарство. Це зазвичай означало менш жорсткі умови утримання. Та основна маса людей спрямовувалася на промислові підприємства. Металургійні, машинобудівні, авіаційні заводи активно використовували рабський труд. Це давало шалену продуктивність праці та надприбутки власникам таких підприємств, адже примусові працівники не мали прав на відпустку, гідну оплату праці, належні умови утримання, регламентований робочий день. Навпаки, вони зазвичай працювали 12-14 годин на добу, мали дуже мізерний раціон (бруква, сірий хліб), носили грубий спецодяг та дерев’яні чоботи. «Остарбайтери», як правило, жили в дерев’яних бараках та спали на багатоповерхових ліжках, пересуватися за межами табору мали право лише строєм, у супроводі наглядачів з собаками. Обов’язковим було носіння на одязі нашивки «OST». Для пересічного німця це знак – людина другого сорту, раб. При цьому робітники повинні були якісно працювати та виконувати всі вимоги власників підприємств. (Додаток В) Будь-які порушення режиму, або брак на виробництві жорстко каралися. Найгіршим покаранням було відправлення до концтабору. Більшість наших земляків звичайно ж мріяла про повернення додому. Деякі навіть намагалися втекли з полону, за що неодмінно ставали в’язнями концтаборів. На щастя декому з ув’язнених вдавалося вижити навіть у концтаборах. Зараз вже майже не залишилося таких людей. Але ті, хто прошов через ув’язнення, і зараз з хвилюванням пригадують страшні факти фашистської нелюдяності: у дорослих і, навіть, дітей забирали кров для німецьких солдат. Знесилених, але ще живих людей грудою звалювали на конвеєр і відправляли в піч. Звідти лунали стони і крики…
Страх паралізував волю молодих людей. Лише надія на звільнення та іноді листівки з дому підтримували їх на чужині. Довгоочікуване визволення армією союзників не для всіх було радісною подією. Адже «остарбайтери» знали, вдома їх вважають зрадниками, попереду – переслідування та зневага. Після допиту в фільтрувальних таборах КДБ заводило справу на кожного колишнього «остарбайтера». Їм не давали можливості просуватися на виробництві, займати хоч які посади. А головне, оточуючі нерідко нагадували їм про «зраду», ставилися зі зневагою.
Пройшли роки. На щастя сучасна світова спільнота звернула увагу на цей жахливий факт порушення прав людини. Кілька років тому великі європейські підприємства навіть заснували спеціальний фонд для проведення певних компенсацій колишнім примусовим працівникам. Але найбільший крок назустріч таким людям, на мій погляд, має зробити саме наша країна. Нечисленні свідки тих подій мають відчути на собі повагу та розуміння суспільства, держави і нащадків. (Додаток Г)

Тема «остарбайтерів» актуальна доти, доки поруч з нами ще живуть ті, хто став живим носієм історії. Їхні спогади мають спонукати сучасний світ до дотримання прав людини, до цінування людського життя, до мирного існування в нашому суспільстві.