Чернявська Єлизавета Євгенівна
учениця 11-А класу
Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів №11
АНАТОЛІЙ КОМАР: ЧИ ВАРТО
ГИНУТИ У 15 РОКІВ?
Біля будівлі Слов’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ
ступенів № 11, де навчається автор доповіді, стоїть пам’ятник – статуя юнака з
автоматом в руці. Саме тут, напередодні війни, навчався Анатолій Комар, який у
листопаді 1943 р. повторив подвиг Олександра Матросова – накрив тілом
гітлерівський кулемет, рятуючи життя друзів – бійців 332-ї окремої розвідувальної
роти 252-ї Харківської стрілецької дивізії. Це сталося на правому березі
Дніпра, біля селища Онуфріївка Кіровоградської області. За радянські часи в
центрі цього селища була встановлена стела з написом: «Зупинись, мандрівник!
Віддай уклін всім серцем юнаку, якому навічно п’ятнадцять…» [1].
Сьогодні, в бурхливий час суспільних змін, перегляду оцінок
історичних подій та особистостей, хотілося б зрозуміти, чому потрібно зберігати
пам’ять про Анатолія Комара, які особистісні риси спонукали його спочатку
добровольцем вступити до лав Червоної армії, а потім свідомо, у п’ятнадцять
років, віддати своє життя…
У пошуках відповідей на ці питання автор звернувся до
матеріалів, що зберігаються у музеї «Пам’ять» Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів №
11. Виявилося, що спеціальних наукових видань, присвячених життю А.Комара, не
існує. За радянські часи були надруковані науково-популярні збірки «Вічно живі»
[2], «Червоні галстуки Донбасу» [3], де містяться нариси про юних учасників радянського підпільного й
партизанського руху; так званих «синів полків», у тому числі, про Анатолія
Комара. Корисним для автора стало ознайомлення з мемуарами ветеранів 252-ї
Харківської стрілецької дивізії, в лавах якої з 26 вересня по 23 листопада знаходився
п’ятнадцятирічний юнак зі Слов’янщини [1]. Але найбільшу цінність дають письмові джерела, що зберігаються у фондах
музею «Пам’ять»: копія нагородного листа, яким стрілок-розвідник А.Г. Комар
представляється до нагороди - медалі «За відвагу» [4]; копія наказу 78-го стрілецького
корпусу № 04/н від 19 квітня 1944 р. про нагородження А.Г. Комара орденом
«Вітчизняної війни І ступеню» [5]; лист командира частини 03147 від 29 листопада 1943 р.,
в якому матір А. Комара Ольга Феофанівна Бондаренко повідомляється про смерть
сина [6]. Особистість Анатолія Комара стає більш зрозумілою нам, українській молоді
початку ХХІ століття, завдяки його листам
матері та молодшим братам, написаним у жовтні-листопаді 1943 р. (з передової
або з районів бойових дій) [7;8].
Аналіз вище зазначених історичних джерел, ознайомлення з
науково-популярною літературою дозволяє зробити наступні висновки.
Анатолій
Григорович Комар, 1928 р. народження, виховувався в родині вчителів, які
працювали в школах м. Слов’янська. Його батько,
Григорій Родіонович Комар, і матір, Ольга Феофанівна Бондаренко, пережили
страшні воєнні роки й багато зробили для того, щоб зберегти пам’ять про
загиблого сина: виступали перед молоддю зі спогадами, спілкувалися з
представниками засобів масової інформації [7]. Але про довоєнне життя А. Комара нам відомі тільки загальні факти:
навчався у школі № 44 ( тепер №11) м. Слов’янська, закінчив 6 класів , був старанним учнем [1, с. 107, фото], захоплювався радіосправою [7], туризмом, футболом, любив природу.
Після
окупації м. Слов’янська військами нацистської Німеччини, у червні 1941 р., батько пішов на фронт, а матір А. Комара
залишилася одна з трьома синами (Анатолій – старший – 13 років). Голод, що
насувався на місто, загроза відправки старшого сина Анатолія на примусові
роботи до Німеччини спонукали жінку перебратися до родичів, які мешкали у с.
Бригадирівка Козельщинського району Полтавської області. «Переїжджали» так:
молодші діти Володимир і Борис сиділи на речах у маленькому візочку, а Ольга
Феофанівна Бондаренко й Анатолій тягли той візочок. Подорож зі Слов’янська до Полтавщини тривала три тижні [2, с. 286]. У літературі містяться згадки про те, що, знаходячись в окупованій
Бригадирівці, Анатолій носив їжу, бинти збитому радянському льотчику. Через
донос його було затримано на чотири дні в німецькій комендатурі [2, с. 286].
У мемуарах
ветеранів 252-ї Харківської стрілецької дивізії вказано, що знущання в
комендатурі під час затримання підштовхнули Анатолія Комара до рішення
помститися німцям. Юнак нетерпляче чекав вдалого моменту для цього. І, коли у
вересні 1943 р. війська радянського Степового фронту почали вести наступальні
бої на території Полтавської області, цей момент настав. Анатолій Комар допоміг
розвідроті капітана Бацина проникнути в тил противника. Після успішного
завершення операції юнак звернувся до Бацина з проханням залишити його в
розвідці [1, с. 107]. З нагородного листа відомо, що прохання було задоволене. І 26 вересня
1943 р. Анатолій Григорович Комар був зачислений добровольцем до 332-ї окремої
розвідроти 252-ї Харківської стрілецької дивізії [4].
З листів,
які писав молодший розвідник-солдат Анатолій Комар матусі й братам з фронту,
постає звичайний юнак, який любить і турбується за свою родину, переживає за
відносини між дівчатами та хлопцями села: «Здравствуй, дорогая мама и братики
Вова и Боря! Я жив и здоров, чего и всем желаю. Мама! За все время, что я из
дому, я не получил еще ни одного письма. Что за причина, неизвестно. Мама, папы в Рыбинске уже нет. Я написал в Москву в НКО. Жду
ответа. Из Донбасса тоже ответа нет» [8]; «Мама, скажешь
Верочке, и пускай она передаст Лидочке… Жив буду я, с меня хватит девчат, а
умру, то тоже обойдусь без них» [7].
У листах А. Комара майже відсутні
згадки про фронтові події. Можливо, через
військову цензуру, можливо, через небажання турбувати рідних, Анатолій пише
матері: «О
жизни солдата-фронтовика ты сама прекрасно знаешь». І тільки деякі рядки («Одержим победу, к вам я приеду и буду спать целый
месяц без просыпа») допомагають усвідомити, як важко було п’ятнадцятирічному
юнаку на фронті [8].
З нагородного
листа, де Анатолій Комар представляється до медалі «За відвагу», ми дізнаємось,
що він був відчайдушним і винахідливим юнаком. 14 жовтня 1943 р., під час
штурму «Східного валу», 252-а Харківська стрілецька дивізія мала перейти з
острова Безіменний на правий берег Дніпра. Стрілок-розвідник Анатолій Комар виконав
завдання - знайшов брід для переправи військової техніки. Командир 332-ї
розвідроти Бацин підкреслював, що «до брода и обратно боец полз по песку под
пулеметным огнем противника» [4].
Але вік
розвідника на фронті був недовгим. Земляк А.Комара Іван Коробченко написав у
листі до своєї матері Таїсії Федорівни Коробченко, яка мешкала у с.
Бригадирівка Полтавської області: «И еще одна новость, это такая: лучшего
солдата нашей семьи Комара Анатолия, который сражался плечо к плечу со мной
против немецких захватчиков, убито на поле сражения. Вечная слава герою» [9]. У листі від 29
листопада 1943 р. командир частини 03147 Гаврилов повідомив матері Анатолія Комара Бондаренко Ользі
Феофанівні, що її син загинув і представлений до посмертної нагороди – орденом
«Червоної Зірки» [6]. Але обставин загибелі А. Комара ці листи не містять.
В архіві
шкільного музею «Пам’ять» зберігається копія газети «Бойова Красноармійська» від
9 грудня 1943 р., де наводиться більш детальна інформація про події листопада.
За нею розвідгрупа під командуванням молодшого лейтенанта Колеснікова отримала
завдання знищити кулемет і міномет, які заважали просуванню радянської піхоти.
Підібравшись до гітлерівців, А. Комар першим кинувся на німецький кулемет.
Одного фашиста він вбив з автомата, другого придавив своїм тілом разом з
кулеметом до землі. При цьому А. Комар був смертельно поранений [10].
Мемуари
ветеранів 252-ї Харківської стрілецької дивізії дозволяють уточнити обставини
бою.
В ніч на 23
листопада 1943 р. дивізія вела бої на схід від селища Онуфрієвка, районного
центру Кіровоградської області. Розвідгрупа молодшого лейтенанта Колеснікова
отримала завдання захопити «язика» та довідатися про розташування пунктів
спостерегачів і вогневих засобів противника. Виконуючи завдання, розвідники
заглибилися в тил гітлерівців і захопити легкову машину, де знайшли
топографічну карту, на якій позначені німецькі позиції. Було вирішено
повертатися. Але при підході до лінії фронту розвідники були оточені.
Повернутися до своїх заважав вогонь кулемету противника. Ззаду підходили нові
сили гітлерівців. Розвідгрупа Колеснікова опинилася під загрозою смерті. Тоді
Анатолій Комар підібрався до ворожого кулемету й кинув гранату. Здавалося,
кулемет замовк, був знищений. Але, коли розвідники піднялися, він знову почав
стріляти. Анатолій Комар кинувся до кулемета. Він вже був поранений, можливо,
важко. Юнак кинув гранату, а потім накрив кулемет своїм тілом [1, с. 108-109].
Таким чином,
з документів, що зберігаються у музеї «Пам’ять» Слов’янської
ЗОШ № 11, постає образ Анатолія Комара, якого характеризують
наступні риси:
- любов до сім’ї, яку війна роз’єднала (марні пошуки
батька, призваного у 1941 р. до лав Червоної армії), примусила залишити рідне
місто і шукати порятунок від голоду на Полтавщині (молодший брат А. Комара
Борис помер у 5 років від хвороби, через заслаблення);
- бажання товаришувати, любов до дівчини (у листах А. Комар
радіє, що серед нового поповнення його військової частини є знайомі хлопці з
Бригадирівки, засмучується через недружні
стосунки серед декого з молоді села );
- винахідливість та хоробрість (активно приймав участь у
розвідках, знайшов брід під час форсування Дніпра та ін.).
Звертає на
себе увагу відсутність ідеологічних штампів, притаманних радянській пропаганді,
в листах А. Комара. Листи є досить оптимістичними, в них немає передчуття
смерті. Очевидно, що юнак не мріяв про посмертну славу. Основним мотивом його
поведінки у бою 23 листопада 1943 року було бажання врятувати
друзів-розвідників, врятуватися самому з ворожого оточення. І лише, отримавши
поранення, в гарячці бою, намагаючись довершити справу – примусити замовкнути
ворожий кулемет, що перешкоджав повернутися до радянських позицій, Анатолій
Комар накрив його своїм тілом. Якщо б він цього не зробив, скоріше за все - загинули
б всі розвідники.
Отже, можна
довго сперечатися, ким були мешканці України, призвані чи добровольці Червоної
армії восени 1943 р.: героями або жертвами війни? Ми вважаємо, що без таких «гвинтиків» війни, як
Анатолій Комар, була б неможливою загибель третього рейху, звільнення рідної
землі, спільна Велика Перемога антигітлерівської коаліції у Другій світовій
війні. Вони заслуговують на нашу повагу та пам’ять.
Список використаних джерел і літератури
1.
Наша 252-я: Ветераны
дивизии вспоминают / сост. И.Г. Анисимов, А.К. Годовых, И.Г. Гребцов. – Пермь:
Кн. изд-во, 1983. – 281 с.
2.
Вічно живі.
Збірник. – К.: Видавництво дитячої літератури «Веселка», 1972. – 402 с.
3.
Красные
галстуки Донбасса. Сборник. Ред. Коллегия: П.Ф. Богданов. – Донецк: «Дондасс»,
1972. – с. 72.
4.
Копія наградного
листа – представлення стрілка – розвідника 332-ї окремої розвідроти 252-ї
Харківської стрілкової дивізії Комара А.Г. до нагороди, медалі «За відвагу». –
ф.1 а.1.
5.
Копія наказу 78-го
стрілецького корпусу № 04/н від 19 квітня 1944 р. – ф.1 а.2.
6.
Лист командира
частини 03147 громадянці Бондаренко Ользі Феофанівні від 29 листопада 1943 р. –
ф.1 а.3.
7.
Харитонова Ольга
Михайлівна, 1939 р. народження, м. Слов’янськ, запис зроблено 07 квітня 2015 року.
8.
Лист Анатолія
Комара матері Бондаренко Ользі Феофанівні від 18 жовтня 1943 р. – ф.1 а.4.
9.
Лист Анатолія
Комара матері Бондаренко Ользі Феофанівні від 19 листопада 1943 р. – ф.1 а.5.
10.
Лист Івана Коробченка Таїсії Федорівні
Коробченко. – ф.2 а.6.
Немає коментарів:
Дописати коментар