Логвінова Катерина
Красноармійський
міський ліцей «Надія»
Використання праці
«остарбайтерів»
на території третього рейху
Під час Другої світової війни наша країна зазнала багато
горя. Тисячі людей потрапляли до німецького полону, були змушені примусово
працювати на території Третього Рейху. Ще на початку війни, коли в Німеччині
з’явилися ознаки кадрового голоду,
розпочалася агітація серед населення Східної Європи, зокрема в Україні. Людей
закликали їхати на роботу, обіцяючи гідні умови. (Додатки А, Б) Однак досить
швидко стало зрозумілим – це справжня пастка. Незначний на той час потік
бажаючих виїхати майже зник. Тоді німецька окупаційна влада вирішила
застосовувати насильницькі методи залучення дешевої робочої сили. Молодих людей
викликали за повістками, а частіше просто хапали в багатолюдних місцях та силою
заганяли в товарні вагони, які потім доставляли їх на чужину. Обсяги вивезення
примусових працівників зростали щодня. В певний період кількість захоплених цивільних
громадян сягала 6-8 тисяч на добу. Людей забирали вже цілими сім’ями і навіть
селами. За спогадами очевидців це завжди була трагедія як для самої людини так
і для її сім’ї, переламна подія в житті кожного «остарбайтера» (працівника зі
Сходу). Після угону наставав кінець щасливому життю, безтурботній молодості.
Німецький полон означав занепад кар’єри, навчання, втрату морального та
фізичного здоров’я, крах всіх життєвих планів. Рабів (а саме ними фактично
ставали «остарбайтери») як товар розподіляли на німецьких біржах праці. Дехто
потрапляв на роботи у сільське господарство. Це зазвичай означало менш жорсткі
умови утримання. Та основна маса людей спрямовувалася на промислові
підприємства. Металургійні, машинобудівні, авіаційні заводи активно
використовували рабський труд. Це давало шалену продуктивність праці та
надприбутки власникам таких підприємств, адже примусові працівники не мали прав
на відпустку, гідну оплату праці, належні умови утримання, регламентований
робочий день. Навпаки, вони зазвичай працювали 12-14 годин на добу, мали дуже
мізерний раціон (бруква, сірий хліб), носили грубий спецодяг та дерев’яні
чоботи. «Остарбайтери», як правило, жили в дерев’яних бараках та спали на
багатоповерхових ліжках, пересуватися за межами табору мали право лише строєм,
у супроводі наглядачів з собаками. Обов’язковим було носіння на одязі нашивки «OST». Для пересічного німця
це знак – людина другого сорту, раб. При цьому робітники повинні були якісно
працювати та виконувати всі вимоги власників підприємств. (Додаток В) Будь-які
порушення режиму, або брак на виробництві жорстко каралися. Найгіршим
покаранням було відправлення до концтабору. Більшість наших земляків звичайно ж
мріяла про повернення додому. Деякі навіть намагалися втекли з полону, за що
неодмінно ставали в’язнями концтаборів. На щастя декому з ув’язнених вдавалося
вижити навіть у концтаборах. Зараз вже майже не залишилося таких людей. Але ті,
хто прошов через ув’язнення, і зараз з хвилюванням пригадують страшні факти
фашистської нелюдяності: у дорослих і, навіть, дітей забирали кров для
німецьких солдат. Знесилених, але ще живих людей грудою звалювали на конвеєр і
відправляли в піч. Звідти лунали стони і крики…
Страх паралізував волю молодих людей. Лише надія на
звільнення та іноді листівки з дому підтримували їх на чужині. Довгоочікуване
визволення армією союзників не для всіх було радісною подією. Адже
«остарбайтери» знали, вдома їх вважають зрадниками, попереду – переслідування
та зневага. Після допиту в фільтрувальних таборах КДБ заводило справу на
кожного колишнього «остарбайтера». Їм не давали можливості просуватися на
виробництві, займати хоч які посади. А головне, оточуючі нерідко нагадували їм
про «зраду», ставилися зі зневагою.
Пройшли роки. На щастя сучасна світова спільнота звернула
увагу на цей жахливий факт порушення прав людини. Кілька років тому великі європейські
підприємства навіть заснували спеціальний фонд для проведення певних
компенсацій колишнім примусовим працівникам. Але найбільший крок назустріч
таким людям, на мій погляд, має зробити саме наша країна. Нечисленні свідки тих
подій мають відчути на собі повагу та розуміння суспільства, держави і
нащадків. (Додаток Г)
Тема «остарбайтерів» актуальна доти, доки поруч з нами ще
живуть ті, хто став живим носієм історії. Їхні спогади мають спонукати сучасний
світ до дотримання прав людини, до цінування людського життя, до мирного існування
в нашому суспільстві.
Немає коментарів:
Дописати коментар